Тореадори з Васюківки Всеволод Нестайко

 
Частина перша
яку розказує Павлуша Завгородній. 
Надзвичайні пригоди Робінзона Курузо та його вірного друга і однокласника Павлуші Завгороднього у школі, дома і на безлюдному острові поблизу села, Васюківки 

Розділ І 
Метро під свинарником. Тореадори з Васюківки. Собакевич. Дід лає онука, який разом із другом Явою вирішив прорити метро під свинарником, в яку провалилася п'ятипудова пля- миста свиня Манюня, і наказує зарити яму. 
Мабуть, вам дивно, що то за ім'я таке — Ява? То він сам себе так назвав, коли йому лише років півтора було. Чи то воно, пискля мале, хотіло сказати: «Я — Ваня», а вийшло «Ява», чи то «Іван» у нього так прозвучало (бо насправді його Іваном звати), але причепилось оте «Ява » до нього, як реп'ях до собачого хвоста. Навіть міліціонер товариш Валігура, що живе у нашому селі, так його зве. 
У них взагалі вся сім'я інтересна. , 
Батько на скрипці грає. Корова — Контрибуція називається. А дід (ви уже з ним знайомі) — мисливець завзятий, на полюванні, коли стріляє, ліве око онучею зав'язує. Бо в нього ліве око без правого не примружується. Як ліве примружить — праве саме заплющується. Але ж і б'є дід Варава з тою онучею, ох же ж і б'є! 
Городські мисливці, що «Волгами» з Києва приїжджають, тільки ахають. 
«Ви, дєдушка, абсолютний чемпіон», — кажуть. 
На честь старого Реня навіть польове озеро, що біля нашого села, люди Реневим назвали. 
Мати ж Явина — депутат райради, ланкова кукурудзоводів. 
Якось Ява з Яришкою, сестричкою меншою, посварився і при всіх плескачів їй надавав. Так вона, замість того щоб заплакати, раптом як закричить: 
— Опозогив! — вона букву «р» не вимовляє. — Маму-депутата на все село опозогив. Загаза чогтова! 
Такого шелесту наробила — Ява не знав, куди й очі подіти. Стояв-стояв,, червоний мов рак, а тоді як дав дриза — тільки п'ятами залопотів. 
Та то лише раз таке було. А взагалі характер у Яви ого-го! Сталь, а не характер. Таких на мільйон лише один буває. 
Одного разу Ява запропонував провести бій биків. Вирішили, що в бою з тореадором братиме участь корова Контрибуція, яка довго не приймала бій, хоч як розмахували в неї перед носом червоним килимком. Ява розізлився й боляче вдарив Контрибуцію ногою по губі. І раптом... опинився високо в небі. Коли приземлився, одразу помчав до ставка, а за ним — розлючена корова. Півгодини хлопці мокли в брудній калабані, поки Контрибуція не заспокоїлася. Потім Ява пропонує зробити підводного човна із старої плоскодонки. 
Коли хлопці проходили мимо старого колодязя, крикнули в глибину. Звідти почулося собаче скімлення. Ява спустився на дно й витяг товариша з маленьким цуценям на руках, якого одразу ж назвали Собакевичем. 

Розділ II 

«Вермахт!.. Двадцять залізних!..» 
— Рень і Завгородній! Вийдіть з класу! Скоро ви корову на урок приведете! Зрив-щики дисципліни! Порушуєте мені навчальний процес! Я на вас директору скаржитись буду! — Галина Сидорівна вся аж кипіла (здавалося, що в неї навіть пара йде з рота). 
Ми покірно потеліжилися за двері. 
У коридорі Ява розстебнув сорочку, нахилився, і Собакевич вискочив з його пазухи на підлогу й заметляв хвостом, ніби нічого не сталося. 
— Теж іще! —докірливо сказав йому Ява. — Не міг помовчати. Не тебе ж питали, а Павлушу, чого вискочив, як Пилип з конопель? 
Собакевич винувато схилив голову набік. Мабуть, він зрозумів, що підвів нас. 
Друзі прив'язали до шиї Собакевича дзвінок і відпустили гуляти. Притулившись до стіни сараю, хлопці почули таку розмову: 
Бурмило: Воно-то, конешно, так... Але... 
Книш: Зате подаруночок матимеш від німців хіба ж такий! На десять років буде... 
Бурмило: Ги-ги! 
Книш: ...Вермахт щедрий... 
Бурмило: А що ж, конешно... 
Книш: Має бути двадцять залізних... Точно... Аякість... Бронебійна... Р-раз — і нету! Будьмо! 
Чути дзенькіт склянок, — мабуть, Книш і Бурмило випивають. 
Книш: Купимо в Києві, що треба, і за діло! 
Бурмило: Сам не можеш? 
Книш: Якби я мав час і якби плавав так, як ти, я б взагалі без тебе обійшовся. 
Бурмило щось прохарамаркав, ми не розібрали ані слова. 
Книш (роздратовано): А... хрест-навхрест! Треба хапати момент, а ти!.. Це ж так удачно; що мене посилають з цією екскурсією шкільною... 
Бурмило: Ну, гаразд! Завербував. 
Книш: Тільки ж — нікому-нікому! Жодній живій душі. Бо —як довідаються... 
Бурмило: Щоб я бога не бачив! Що я — маленький! Це ж таке діло... 
Книш: Ну, до завтра! 
І все. Запанувала тиша. Певно, Книш і Бурмило вийшли з сарая. 
Проте хлопці нічого не встигли вирішити, бо Собакевич, гасаючи по шкільному подвірю, зірвав навчальний процес: всі подумали, що звук від його дзвінка — то шкільний дзвоник, і помчали з уроків. Галина Сидорівна розлютилася й відмовилась брати хлопців на екскурсію до Києва. 

Розділ І — розділ VIII 

Хлопці випрошують, щоб Галина Сидорівна взяла їх до Києва. Вона проти. Друзі самі ховаються в машині. їдучи, учні співали. Раптом замовкли, а Павлуша і Ява продовжили співати і виказали себе. Учителька змусила їх вилізти з-під лави. 
Потім усі вирішили поїхати на метро: дуже хотілося його побачити. Проте для друзів важливіше було слідкувати за Бурмилом і Книшем, які поїхали в магазин «Динамо», що на Хрещатику, і купили ласти і маску з трубкою для пірнання. 
Нові твори у шкільній програмі 
Стежачи друзі загубилися в метро й почули свої прізвища по радіо. Старшина міліції Паляничко привів їх до вчительки. 
Хлопці вистежили Бурмила та Книша, коли вони пірнали в плавнях, знаменитих своєю дичиною. З часом з'ясувалося, що мисливець Папуша часто згадує свою рушницю, яка втопла в озері. І він би заплатив навіть більше, ніж та рушниця коштувала, бо, крім усього, вірив, що від неї залежало його мисливське щастя. 
Стежачи за підозрілими, хлопці влізли на подвіря до вчителя Антона Фарадейовича й перекинули посудину, з якої щось вилилось. 
З'ясувалося, що друзі перекинули посуд з глобулосом—мікроскопічною водоростю, яка може стати основою для харчування астронавтів. Ява та Павлуша зізналися в скоєному — й учитель простив їх. 
Почався екзамен з української мови, проте Яви не було. Він з'явився вже коли здавали роботи. Він, виявляється, рибалив. Дід Варава його випоров. 
Ява став поводитися дивно: замкнувся в собі, відмовився їхати на море, хоча раніше дуже просився. 

Розділ IX
в якому Павлуша розказує, як він подружив з Явою до четвертого класу я з ним не дружив. 
Він був уредний. 
Так я вважав. 
Бо він мене при всіх у калюжу пхнув, як я його картуза на вербу закинув. А я був у новісіньких шевйотових штанях. Мені мама тільки вранці у раймазі купила. І тими новісінькими штаньми я у самісіньке рідке багно сів. І Ганька Гребенючка так сміялася, так сміялася, що в неї аж булька з носа вискочила. 
Я дружив з Антончиком Мацієвським. Він мене малиною частував. У них було багато в саду малини, а в нас не було. А малина з молоком — ви ж знаєте! Я навіть більше, ніж вареники з вишнями, люблю. 
Я гадав, що дружитиму з Антончиком і їстиму малину аж до старості Але... 
Був сонячний теплий вересневий день Ми сиділи на баштані і з присьорбом хрумкали кавуни. 
Ви не були на нашому баштані? О-о! Тоді ви нічого не знаєте. Такого баштана нема ніде. Точно! Кінця-краю не видно. Од обрію до обрію. І кавунів — тисячі, мільйони... І всі смугасті. Як тигри. Тисячі, мільйони тигрів. Я живих бачив у цирку. В Києві. Але то хіба тигри? От дід Салимон — баштанник наш — ото тигр! Ох же ж б'ється! Як влупить своєю кістлявою рукою по штанях — два дні чухаєшся. Він чогось не любив, як ми крали кавуни з баштана. Він любив, щоб ми просили. А ми не любили просити.. Воно не так смачно. 
Коротше, ми сиділи на баштані і хрумкали кавуни. Крадені. Діда не було. Не було й близько. Він пішов у сільмаг по цигарки. Ми бачили. І ми були спокійні. Він там обов'язково зустріне якогось свого друзяку, діда Вараву абощо, і вони заведуться про американських агресорів чи про реваншистів аж до смерку. Це вже точно. Дід Салимон цілими днями знічев'я слухав у самотині на баштані транзистор «Атмосфера», що купив собі у сільмазі, і його просто розпирало від різних новин. 
Отже, ми сиділи й хрумкали. Тобто уже й не хрумкали навіть. Один тільки товстий Гришка Сало хрумкав — той міг день і ніч їсти. А ми всі сиділи й хукали. 
От понаїдались кавунів! Що називається, од пуза. Далі їсти вже нема змоги — нікуди. 
Ми сиділи під величезною горою кавунів — це вже зібрали для відправки, завтра прийдуть машини. 
І їсти несила, і несила кинути цей кавунячий рай — коли ще так пощастить, щоб діда не було, та й вивезуть же завтра. 
Пробували ми у футбола кавуном грати — важко, ноги болять. 
Пробували у «війни». Виклали з кавунів на землі військовий об'єкт — ворожу укріплену лінію. Взяли в руки по кавунові — це бомби, — підняли над головою і — ву-у-у! Летять наші радянські штурмовики-бомбовики. Підлітають — рреп! рреп! Репаються смугасті бомби, летять врізнобіч осколки і шрапнель — чорні слизькі «сємочки», ллється червона кавунова кров... 
Побомбили кілька хвилин, глянули — аж самим страшно стало й совісно. Чєрвоно-біло-зелена каша на землі. 
— Е, хлопці! Це вже свинство! Так тільки фашисти роблять! 
— І правда! Давайте не будемо! Знову посідали, сопемо. 
Подивився тоді Стьопа Карафолька на гору кавунів і каже: 
— Здоровеннецька все-таки! Справжнісінька тобі піраміда єгипетська. І раптом підхопився: 
— Пацани! А давайте заграєм у фараона і єгипетську піраміду. 
— Га? Що? Кого? — не розшолопали ми. 
Стьопу ми не любили. Він щодня чистив зуби, робив зарядку і взагалі був свиня. Коротше, він був те, що називається зразковий учень: учився на самі п'ятірки, поводився в школі бездоганно, не бешкетував, не бив вікон, не вмочав косу дівчинки, що сидить попереду, в чорнило, не підпалював на уроці «жабку» з кінострічки... І цим дуже всіх пас підводив. 
Бо завжди: 
— А от Стьопа, бачиш... 
— А чому Стьопа.. 
— А подивись на Стьопу... І — лясь! лясь! лясь! 
«А щоб тобі, Стьопо, чиряк сів на носі!» — завжди думалося в такі хвилини. Але іноді ми Стьопі прощали за те, що, на наш погляд, він дуж-же багато знав. Бо читав день і ніч. І був для нас свого роду ходячим довідником От і зараз. 
— А що воно за таке — єгипетські піраміди? — жуючи, спитав Гришка Сало. 
— Не знаєш, барахольщику? Це такі гробниці здоровущі. В Єгипті. В них єгипетських царів-фараонів ховали багато століть тому. Досі стоять, як новісінькі, і туристи з усього світу приїздять на них дивитися. 
— Ага, про це у п'ятому класі проходять, я в братовому підручнику бачив, — підтвердив Антончик. 
— А я по телевізору в кіножурналі, — сказав Вася Деркач. 
— Ну й що? — спитав я. — А як же грати? 
— Як? Хм! — презирливо хмикнув Стьопа. — Виберемо серед нас фараона. Він умре, і ми його поховаємо. І піраміду зробимо. З кавунів. 
— А що — це вещ! — У Яви загорілися очі. — Інтересно! 
— Хлопці! Да ви що? Тю! — сказав я. — На біса нам у того смердючого фараона! Умертвяка! Теж іще весело — у похорон грати! Ха-ха!... Давайте лучче у прикордонника і шпигуна. Я згоден шпигуном! 
— Старик! Домовилися — все! — рішуче сказав Ява. — Давай щитаться, кому фараоном. Ну! Котилася торба з високого горба, а в тій торбі хліб-паляниця, кому доведеться, той буде... фараоном. 
Я так і знав, чуло моє серце. 
— Старик! По-чесному! — сказав Стьопа Карафолька. Це ми од київських мисливців навчилися говорити один на одного «старик». 
Я зітхнув. 
Я був страшенно невезучий. У що б ми не грали, мені завжди випадало бути чи то розбійником, чи злодієм, чи шпигуном чи фашистом, чи біляком. Коротше, ворогом. Я вже не пам'ятаю навіть, коли я був нашим, радянським. А я так любив наших! І завжди був ворогом. 
— Старик! Нічого, не хвилюйся! Тобі в коханні везтиме! Точно! Є така прикмета! — заспокоювали мене хлопці. — Он-до Гребенючка на тебе задивляється. 
— Подавіться своїм коханням! Плював я на кохання! Триста лет! — з ненавистю цідив я крізь зуби й плентався займати свої ворожі позиції. 
І коли Стьопа Карафолька тільки вимовив слово про ту єгипетську піраміду, я вже не сумнівався, що фараоном буду саме я. І не помилився... 
— Ну, то що робить? — сумно спитав я. 
— Значить, так, — швидко заговорив Стьопа. — Ти — славний, знаменитий, могутній єгипетський фараон. Який хочеш — вибирай: Хеопс... Тутанхамон... Гаменхотеп... 
— Гаменхотеп, — байдуже сказав я. 
— Прекрасно. О великий і мудрий фараоне Гаменхотеп! — звів руки до сонця Стьопа. — Ти завоював багато земель, ти підкорив багато народів, ти вписав своє ім'я в історію віків Стародавнього світу! Але невблаганна смерть підстерегла тебе, і от ти вмираєш. Плачте, раби, великий Гаменхотеп вмирає! 
Хлопці завили, як шакали. 
— Ну, давай-давай — лягай і умирай, — під акомпанемент цього виття сказав Стьопа Карафолька. 
Я ліг. 
— Прощайся і... — махнув рукою Стьопа. 
— Прощайте, — похмуро проказав я. -- Не поминайте лихом. Пробачте, мо' що не так. Кланяйтесь мамі, тату, Галині Сидорівні і всім нашим. 
— Обійдеться! Помирай, помирай швидше! — нетерпляче перебив Стьопа. Я заплющив очі і голосно зітхнув — випустив дух. 
— О люди! О народи! Великий Гаменхотеп сконав! О горе, горе! — так одчайдушне заверещав Стьопа, що мені самому стало страшно і жаль себе. 
— Але ім'я його буде славне у віках! І піраміда великого Гаменхотеиа збереже для поколінь пам'ять про нього. За роботу, жалюгідні раби! За роботу! 
І хлопці заметушилися, обкладаючи мене кавунами. Через кілька хвилин я відчув, що на груди мені навалюється важенний тягар і мені нема вже чим дихати. 
— Гей! — скрикнув я. — Давить! Гей! Так я й справді помру. Гей! 
— Цить! — гаркнув Стьопа. — Не розмовлять. Мертвяк, називається! Убивать треба таких мертвяків! 
І поклав мені величезного кавуна прямо на пику. Я тільки кавкнув. 
— Е нє, хлопці, так він і справді гигне, — чую раптом голос Яви. — Так не можна. І кавун з моєї пики відкотився. 
— А що ж? Як же ж тоді? Не вийде ж піраміда, — почулися голоси. 
— Як не вийде! Вийде! — закричав Стьопа. — Я ж забув зовсім. Фараонів ховали сидячи, а то й стоячи. Вставай! Вставай, Гаменхотепе! Тільки мовчи — ти мертвий! 
Я встав, і робота знову закипіла. Тепер було легше. Хоч давило в боки, але дихать можна. Я стояв із заплющеними очима, а хлопці обкладали мене кавунами. Незабаром навколо мене вже була справжнісінька піраміда, з якої стирчала тільки моя голова, що, як казав потім Ява, теж була схожа на кавун. 
Стьопа був дуже задоволений і весело наспівував похоронний марш: 
— Тай-та-та-ра-та-рай, та-та-та-ра-рай-там-та-рам! І раптом пролунав пронизливий крик Антончика: 
— Хлопці! Тікай! Дід! 
І всі кинулися врозтіч. Це було так несподівано, що я навіть не одразу злякався. І тільки коли від хлопців лишилася сама курява, я похолов. 
Я стояв, обкладений кавунами, не в змозі ворухнути ні ногою, ні рукою і дивився, як до мене, розмахуючи кийком, біг дід Салимон. 
— Хлопці! — безнадійно вереснув я. — Куди ви?! А я? Раби! Гади! Гаменхотепа кинули! Антончику! Друже! 
Але вони вже й почути не могли. 
Ну все! Гибель! Зараз дід підбіжить, побачить, що ми наробили, побачить оту гору побитих кавунів, розмахнеться і — кийком мені по кумполу. І буде на одного розбитого кавуна більше. Буде мені гробниця... Піраміда... 
Я вже бачив розлючене обличчя діда і чув, як він сопе. Ближче, ближче, ближче... 
І тут, як з-під землі, з'явився Ява. Дід уже був зовсім близько уже змахнув кийком. Ява підскочив до мене, схопив кавуна, що лежав біля самої моєї щоки, і пожбурив у діда. Дід випустив з рук кийка і ледь устиг піймати кавуна. Він же був баштанник, той Салимон, і він не міг допустити, щоб кавун упав на землю і розбився. А Ява вже схопив другого кавуна і знову кинув. І знову дід піймав. Це було прямо як у цирку, як у кіно. Ява кидав, дід ловив і клав на землю. Ява кидав, дід ловив і клав на землю. 
Я потроху звільнявся. От уже й я схопив кавуна й кинув. Тепер ми кидали з Явою удвох, а дід Салимон ловив. Ловив, хекаючи й примовляючи: 
— Ах, шелегейдики! 
— Ах, шмарогузи! 
— Ах, катові гаспиди! 
Через кілька хвилин ми з Явою вже щодуху лопотіли п'ятами по баштану. Тепер доганяй, діду! Шукай вітра в полі. 
Я біг поряд з Явою нога в ногу, наче ми були один механізм. І мені здавалося, що серця наші теж б'ються, наче одне серце. 
Мені було дуже хороше! 
Мабуть, таке відчувають справжні друзі-солдати, коли плече-в-плече йдуть в атаку. 
Отак біг би й біг на край світу. Нема нічого кращого в житті за дружбу! 
...На другий день наша дружба з Явою була ще більш скріплена. Так би мовити, кров'ю. Бо дід Салимон поділився своїми враженнями про фараонську піраміду з нашими батьками. І батьки наші зробили нам чотириста двадцять восьме серйозне попередження по тому місцю, про яке при дівчатах не говорять. Роблячи попередження, батьки примовляли: 
— А от Стьопа! Стьопа не такий! Стьопи там не було! Га? Не було ж? 
Ми зціплювали зуби й мовчали. Ми нікого не виказали. Нікого! Хай кажуть про Стьопу! Хай! А я все одно знав, хто такий Стьопа, хто такий Антончик, а хто такий — Ява! 
То хіба міг я, скажіть, поїхати сам у табір до моря після цього?! Нізащо. Ніколи в світі! 
Дружба! Велике це слово — дружба! Може, найбільше з усіх слів людських. 
Заради дружби люди йдуть на тортури, сідають у тюрму, навіть життя віддають... 

Розділ X — розділ XX 

Під час гри хлопці побилися. Ява розбив носа Стьопі. Від покарання його врятувало закордонне відрядження батьків. 
Вистежуючи Бурмила та Книша, хлопці заблукали в кукурудзяному полі, зголодніли. Врятували їх ті ж Книш та Бурмило. З того часу до Яви приліпилося прізвисько Робінзон Кукурузо. Хлопці знайшли безлюдний острівець на ріці й влаштували курінь. Острів назвали островом Переекзаменовки. Ява залишився жити на ньому сам. Знов їм на очі попався Книш. Хлопці ламали голову, чого він шукає. Раптом зя-вилися їхні друзі та юннати з Києва на човні й натрапили на курінь. Вони розповіли про те, що до Фарадейовича приїде професор та кореспонденти, бо його глобулус — надзвичайне відкриття. Ява закохався у Вальку з Києва, яка майстерно танцювала, а Павлуша з'ясував, що насправді його друг втік на острів, щоб готуватися до переекзаменовки. 
Хлопці розробили план захоплення Книша в полон. Побачивши якусь постать, Кукурузо вигукнув: «Руки вгору!». Постать виявилася дідом Варавою. Під час щирої розмови дід зізнався, що шукав онука, а хлопці, що вистежують Книша. 
Дід спіймав і допитав Книша. Той розповів, що шукав двадцять каністр з німецьким спиртом, що були тут затоплені. Онукові Варава сказав про те, що спирт виловили партизани для госпіталю ще в сорок третьому році. 

Розділ останній 

Отак закінчилися пригоди Робінзона Кукурузо на безлюдному острові поблизу села Васюківки. 
Наступний після тої ночі день був ущерть насичений знаменними подіями. 
Зранку приїхав професор Дудка, керівник київських юннатів, а разом з професором кореспондент піонерської газети. 
Професор Дудка виявився молодою вродливою жінкою у модному платті з короткими рукавами і в туфлях на тонюсіньких каблучках-шпильках. 
Професор Дудка подивилася на глобулус і сказала, що це «прекрасний штамб хлорели» (саме так вона висловилася), що вона обов'язково доповість про це в інституті, що це великий успіх, і гаряче потиснула руки спершу Фарадейовичу, а потім усім юннатам. 
Фарадейович аж сяяв від щастя (до речі, в цей день виписали з лікарні його жінку). 
Юннати теж сяяли (кореспондент обіцяв написати про них у газеті). Потім Фарадейович при всіх обняв нас з Явою, поцілував і сказав: 
— Коли б не ви — все б погибло! Спасибі, друзі мої, спасибі! 
А незабаром у клубі був товариський суд. На сцені стояв накритий червоною китайкою стіл, за я ким сиділи голова колгоспу Іван Іванович Шапка, члени правління, Явина мама-дет гат, дід Варава, дід Салимон і Галина Сидорівна. 
А збоку на лаві підсудних вкупочці сиділи набурмосені Книш з Книшихою і трохи осторош, скуйовджений Бурмило. Ми виступали як головні свідки обвинувачення. І весь зал дуже сміявся, коли Ява розповідав, як він затонув... 
Півселаі виступило на цьому суді. І всі говорили, що той, хто дбає тільки про власну шкуру і сіп по кишеню, не вартий доброго слова (це сказала Галина Сидорівна). 
...Що він «унутрішній диверсант» (це сказав дід Салимон). 
...І якщо він може продати за копійки свою совість, торгуючи нею на базарі, то за хорошу ціну він і Батьківщини не пожаліє (це сказав комсомолець Гриць Чучеренко). 
...І жаль, понімаєте, що товариський суд не може присудити всипать, понімаєте, добренько за такі діла, як говорить один хороший чоловік, по западному полушарію! (Це сказав мій тато.) ...Але нічого, тепер вони знатимуть, що про них.думає все село (це сказав Іван Іванович Шапка). Бучний був суд. 
А після суду до нас підійшов Гришка Бардадим і сказав: 
— Молодці, босяки! 
І ляснув своїми граблями по потилиці спершу мене, потім Яву. 
Коротше кажучи, то був день нашої слави. Слави, про яку ми так довго й безуспішно мріяли. 
...Але ми чомусь не відчували тої шаленої радості, про яку мріялося. Чогось нам не того хотілося. ...Щось їло наші душі, як іржа залізо. ...Якась думка. І коли ми йшли З суду, Ява висловив її. 
— Мда, — мовив він задумливо. — Все це добре, але... одні глобулус виводять... космічний. Інші майструють щось на транзисторах, напівпровідниках. А ми... — він зітхнув, — тільки підштаники на телевізійну антену вивішувать уміємо. Це й дурень може. Та й не тільки дурень. Навіть мавпа. 
— Людиноподібна, — додав я. 
...І от — уже позаду літо, безтурботне дозвілля. Знову парта, знову кожні сорок п'ять хвилин дзвоник, знову: «Хто не виконав домашнього завдання, піднесіть руку!», «Іди до дошки!», «Вийди з класу!..» Буденне життя колишнього п'ятого, нині шостого «Б». 
Я сиджу на своєму звичному місці біля вікна, дивлюсь, як ганяє на.подвір'ї наш Со-бакевич, і думаю... 
Я думаю про Книшів — кажуть, вони продають свою нову хату і їдуть кудись на Харківщину. Певно-таки заговорила в них совість після суду. Соромно односельцям В очі дивитися. Може, там, на Харківщині, й людьми стануть. 
Он Бурмило ж і пити кинув, і браконьєрський реманент свій поламав і повикидав. 
І ще я думаю (не вперше уже): « Чому все-таки Кукурузяка висадився на той острів, що поряд з Високим? Випадково? Збіг обставин? Чи, може, спеціально?» Я вже питав його. 
Мовчить. 
Тільки усміхається... 
Раптом думки мої порушує голос Галини Сидорівни: 
— Реиь, до дошки! 
І я відчуваю, як мій правий лікоть підскакує вгору — це підводиться, піднімаючи кришку парти, мій сусіда. Мій сусіда і друг Ява (колишній Кукурузо). Аякже, він таки склав переекзаменовку (а що ж ви думаєте!) і теж перейшов до шостого класу. 
О, то були дуже напружені дні — після суду. 
Спершу я тільки ходив попід вікнами у Ренів і на всіх цикав. На Собакевича: «Цить!» — не гавкай. 
На корову Контрибуцію: «Цить!» — не мукай. 
На зозулястого півня: «Цить!» — не кукурікай. Пильнував, щоб ніхто не перешкодив готуватися моєму другові. 
А потім я переконав його, що краще готуватися вдвох, що мені теж це необхідно, бо я нічого не знаю. 
Спочатку він огинався: 
— Не треба мені твоїх жертв! Але я сказав: 
— Та ти що — хочеш бути кращим за мене? Хочеш усе знати, а я, значить, лиіпайся дурнем неписьменним? Це нечесно, не по-товариському! 
І він змушений був погодитись. 
Цілий серпень ми готувались вдвох. Не скажу, щоб це було дуже цікаво, цікавіше, наприклад, ніж грати у футбола, у цурки-палки або ловити рибу... Але хто сказав, що для друга треба робити тільки те, що цікаво? 
На переекзаменовку я пішов теж разом з Явою. І диктант ми писали удвох. 
Галина Сидорівна одразу зрозуміла, чого я прийшов, і сказала: 
— Сідай теж пиши, тобі це корисно. 
І ви знаєте, я написав гірше, ніж Ява. Він зробив тільки дві помилки, а я три. Недарма він, чортяка, брав з собою «Граматику» на безлюдний острів. 
І от тепер він стоїть біля дошки і впевнено пише вправи, і ні разу не помилився. До речі, я знаю, що в книзі «Робінзон Крузо» лежить у нього папірець з однією адресою. 
Навряд чи хтось би став берегти адресу просто собі так, не думаючи з неї скористатися. 
Отже, іраматика моєму другові ще й, так би мовити, особисто потрібна. Відмінниці безграмотного листа не напишеш. Краще одразу у криницю сторч головою. 
— Молодець, Рень, сідай! — каже Галина Сидорівна. І мій друзяка, розімлілий від гордості, повільно йде на місце. 
Сівши за парту, Ява кілька хвилин мовчить — поки не вляглися почуття, викликані похвалою вчительки. Потім нахиляється до мене і шепоче: 
— Так що — випробуємо? 
— Давай, — кажу я. 
Ми схиляємося і засовуємо голови під парту. Ява виймав з-за пазухи плоску жерстяну коробочку з-під цукерок, з якої стирчать різні гвинтики, шпунгики і дротинки. Це винайдений нами механічний пристрій для розстібування ґудзиків. Офіційної назви він ща не має і зветься поки що умовно «штукакенція» (не «штука» і не «штукенція», а саме «штукакенція», бо кожний винахід обов'язково повинен мати свою назву). Діє «штукакенція» дуже просто прикладаєш до ґудзика, натискаєш на кнопку — і готово. Тільки спершу треба, звичайно, завести пружину. І от Ява бере і починає заводити. 
Звичайно, це вам ще не на транзисторах, не на напівпровідниках, але... 
Кррекк! — раптом дзвінко на весь клас клацає пружина і, вискочивши з коробочки, б'є знизу Стьопу Карафольку, що сидить перед нами. 
Карафолька скрикує. 
— У, розтелепа! — шиплю я на Яву. Але пізно! Наче грім з неба, лупає над нами гнівний голос Галини Сидорівни: 
— Завгородній і Рень, вийдіть з класу! 
Червоні як маки, вилазимо ми з-під парти і один за одним чимчикуємо до дверей. Навчальний рік почався... 
Частина друга
розказана знову-таки Павлушею Завгороднім. 
Незнайомець з тринадцятої квартири, або Злодії шукають потерпілого. 

Розділ І — розділ II 

Друзі взяли участь у виставі «Ревізор», яка мала шалений успіх. Приїхавши до Києва, Ява хоче зустрітися з Вальною. 

Розділ III 

Ява поспішає на побачення. 
Через кілька хвилин ми вже знайшли потрібний будинок, почали шукати квартиру. Обійшли весь будинок — нема. На найвищому шостому поверсі остання квартира вісімнадцята, а нам треба двадцять п'яту. Що таке? Невже обдурила Валька, насміялася, вигадану адресу дала... На Яву мені було боляче дивитись — такий у нього був вигляд. Нарешті я наважився спитати в якоїсь бабусі. І виявилося, що є двадцять п'ята, тільки у дворі, у так званому флігелі. Пішли ми шукати той флігель. 
Хлопці ледве відшукали потрібну квартиру. Вони стояли й боялися подзвонити. 
І тут сталося щось неймовірне. З-за виступу стіни з темряви, як мара, виринул


10-06-2019, 16:36 20

Комментарии к Тореадори з Васюківки Всеволод Нестайко