Підкова Ірина Жиленко

 

Була зима. Ішов зелений сніг. 
За ним — рожевий. Потім — фіалковий. 
І раптом протрюхикав на коні 
Дідусь Мороз. І загубив підкову.
Та не просту. А золоту. Таким, 
на місяць схожим, серпиком лежала, — 
аж розгубились в небі літаки, 
кричали: «Мама!» —

Й крильцями дрижали. 
А я знайшла. Сказала їй: — Світи
 тут, на вікні. Щоб все мені збулося! — 
Зійшлися і роззявили роти 
сімсот роззяв. Стоять вони і досі...

Круг них світився то зелений сніг, 
то голубий, то ніжно-фіалковий. 
Вони стояли вперто, день при дні, — 
зачарувала їх моя підкова.

Що ж, покладу підкову в чемодан, 
куплю я шубу. А тоді поїду 
в Лапландію. Хоч трішки і шкода,
вже так і буть — віддам підкову Діду.

Оце і все. А сніг звичайним став. 
Легкий і рівний, пада, пада, пада... 
Роти закрили всі сімсот роззяв. 
І розійшлись... І полягали спати.




10-06-2019, 14:58 32

Комментарии к Підкова Ірина Жиленко